Він скачить галопом зеленими, квітучими лугами, міцні ноги несуть все вперед. Напружуючи кожен м’яз намагається не зупинятися, як би тяжко не було. В очах видніються іскорки захвату. Свіже, прохолодне повітря нестримно мандрує по легенях. Вперше за останній час він почуває себе живим. Хочеться кричати: «Гей, людоньки, подивіться, я справжній».
Немає значення куди він прямує, головне те, що він зміг подолати біль та слабкість своєї продірявленої душі. Він не такий зараз, він інший – по-особливому прекрасний, і відчуття не обманюють. Бо на найвищому пагорбі стояв гнідий кінь, з блискучою шкурою та смолистою гривою – який зосереджено споглядав захід сонця. Йому здавалося, зроби декілька кроків й ти опинишся в небі, єдине, що зупиняло, це ляк перед прірвою, такою темною, як його життя. Крок, ще один, і останній…
Мирослав прокинувся наляканий, але в той же час на обличчі віддзеркалювалися нотки щастя. Він бігав, його скалічені ноги не віддавали тяжкістю, не тягнули залізними тросами приреченості до ліжка. Але то лише сновидіння, а він живе у вбивчій реальності, котра кожного дня грає в дартс, намагаючись поцілити в червону кров’яну мішень. Вона влучила, і знесилює його, бідне хлопча. Нехай поспить, нехай відпочине…
Ніхто з рідних не зможе почути думки Мирослава, єдине що вони побачать цього весняного ранку, бездиханне тіло хлопця на інвалідній колясці, а в руці стиснута світлина гнідого коня та охайно виведені на ній слова, «Невдовзі і я буду вільним...».
Сонце заходить за горизонт, а над пагорбом нависає постать. Тепер він полетить до небокраю, де знаходяться незалежні не від кого люди, там, в іншому світі, в іншому житті, зовсім інші ми…
