ФАНТАЗІЙНИЙ ГРИВАНЬ

Дивно, я виросла, можна сказати, в селі (насправді – в містечку, що входить до десятки найменших у нашій країні), а про коней знаю небагато. Передусім тому, що наша родина їх ніколи не тримала. На вулиці багато хто тримав, у нас на Галичині віддавна вже, певно, відтоді, як спочатку створились, а потому порозпадалися колгоспи, побутує такий собі культ фірмана, дядька або підтоптаного-таки дідка, що оре людям городи навесні під ярину і восени; місцеві кажуть з любов’ю: «спокладає». У нашій родині був такий фірман, та й не один, – ой, тобто не в родині, а попросту на нашій вулиці, родинним він вважався через те, що без нього не обходилося жодне садіння, підгортання чи копання картоплі та передзимова оранка кільканадцяти кровних арів. І, звичайно, вечір опісля, з традиційними п’ятьма декаграмами та свіжими новинами при столі, мізерією, ковбасою і вареними яйцями, що смакували, як і плітки, по-особливому, як то після важкої цілоденної праці. Фірмана кликали Только Варениця, він переповідав події кількох наших вулиць і майже всі новини з навколишніх сіл, бо багато куди можуть найняти хлопа з кіньми, а чоловік чейже істота не німа, як худоба. Хтозна, може, коні вуйка Толька й уміли говорити, - вони, поки він пив п’ять дека і порічковий компот на нашій веранді, переморгувалися, стригли вухами, хвицали в намаганні відігнати мух і скубли траву, що рясно росла на подвір’ї. Як звали коней вуйка Толька, що давно помер, чи коней діда Андрушка, який оре городи у свої майже дев’яносто років, хоч уже й не нам, - я не пам’ятаю, надто це було давно. А коней пана Ціжа з Литовки звати Каська й Мариська, вони, як і пасує жінкам, дофіга хитрі, на кожному кроці халявлять (а чого ж хотіти, як вони весь свій вік на державній роботі) і розуміють людську мову – так-так, я серйозно, бо інакше чого б обурено форкали, коли фірман, картаючи їх за нерівно відвернену скибу, додає міцне слівце. При тому нічим не замахується і навіть не супиться, а вони все одно розуміють.

Оце й усе, що я знаю про реальних коней із їхніми реальними біографіями та реальними досягненнями. Знаю дещо про легендарних коней – ну, там про Буцефала Александра Македонського чи вороного Кассенуа зловісного Жиля де Ре, - але вони в моєму житті відіграли далеко не таку важливу (хай і далеко більш позитивну) роль, як коні фантазійні. Їх малює моя подруга, яка мешкає на поблизькому хуторі. Отам таки справді багато хто тримає коней. Моя подружка, - звати її Іра, як і мене, - боїться коней. Вони можуть схарапудитися, коли побачать, що вона прямує назустріч. Звісно, не тому, що страшна, скоріше дуже навіть навпаки, а тому… та про це далі. Коней моя Іруся малює олійними фарбами на полотні. Тих самих, фантазійних. Викладач нашої художки дуже хвалив техніку її живопису – й особливо тих коней. Малим або великим планом, стрункі, баскі, м’язисті, з рельєфними грудьми й розвіяними гривами, тонкими чутливими ніздрями, вони нетерпляче перебирають ногами, готові зірватися на чвал. Очі у них схожі на очі фотомоделей: віясті, виразні, вогкі й сяйливі. Хочу собі такого: найліпше карого або вороного, але хай який буде – фантазійний кінь із моїх снів, а може, й у житті пощастить такого зустріти.

А ось на що він мені потрібен. Моя подруга (інша, але теж Іра) нещодавно, заповнюючи анкету, вказала, що дуже хотіла б, аби поблизу відкрилася секція верхової їзди. Ось вона, на відміну від мене, попоїздила у своєму житті, вона знає, як це – пишатись на крупі такого фантазійного коня, як казкова принцеса, гладити й заплітати його гриву, чесати шерсть, натягати поводи, що бринять під рукою…

Щоранку ми всі троє сідлаємо коней. Звичайно, не справжніх. І, на жаль, не фантазійних. Наші коні мають незвичні для живих істот імена. Мого коня звати «Артем-128», у Іри з хутора – «Стимул», а у тієї іншої Іри – найкрутіший, майже скутер з електроприводом. Як зветься, не пригадаю – мені про такого, як і про справжнього, наразі хіба що мріяти.

Кінна їзда допомагає параплегікам, - є така думка. Незле б, аби у нашому містечку відкрилася така секція. Або десь поблизу, куди не складно доїхати нашими залізними рисаками або бодай у таксі. Але поки що ми тільки заповнили анкети, лишилося чекати, що придумають в «Інваспорті». І бачити вві сні табуни вороних, карих, гнідих, яблукастих… Іра, та, що розсікає на скутері, мабуть, пригадає після такого сну свої мандри світом і різноманітні іподроми, а також коней, з якими запізналася тоді. Іра з хутора похапцем перенесе нічне видіння на полотно і подарує комусь із друзів (вона свої картини тільки дарує, але це, думаю, поки що). А я…

Якщо до мене прискаче вві сні фантазійний кінь, я, напевно, не лишу його для себе. Є людина, якій він потрібніший. Ця людина – це хлопчик шести з половиною років, що мешкає в моєму-таки місті з татом на п’ятому поверсі маленького мікрорайону. Це мій син. Я його бачу нечасто, навіть, сказала б, рідко. Непростимо рідко.

Моя дитина хвора на аутизм. Я пам’ятаю те спекотне літо, коли синові поставили діагноз. Малий брав мене за руку і вказував на предмети, які хотів. Йому важко було говорити – втім, зараз небагато змінилось. Я вела його на кухню, чистила картоплини, які він сумлінно подавав, або робила салат, щосили коментуючи свої дії, щоб викликати якусь реакцію. Дитина годинами малювала на аркуші кола, вкучерявлюючи білу поверхню до дір. Впадаючи у відчай, я голосно вмикала музику. Силкувалася втекти від усвідомлення, що це на все життя, що я майже безпорадна, що мені жаль і його, і себе. Небом бігли схарапуджені табуни гнідих і молочно-білих хмар. Іноді купчасті стада збиралися на обрії, і тоді вони більше скидалися на сріблястий частокіл або густий розхристаний вітром ліс, крізь який ні пройти, ні прорубатись. Це було давно, а хмари і тодішні хіти «Львівської хвилі» вселяють мені й досі якийсь хтонічний жах. Тепер я зжилася з думкою, що моя дитина – особлива і це на все життя, і що вона прекрасна, чудова така, якою є.

Але я знаю з різних джерел, що дружба з кіньми і кінний спорт допомагає при аутизмі. Не лікує, але покращує стан, самооцінку, робить самостійнішими. Діти з аутизмом – незвичайні, їм легше затоваришувати з твариною, аніж увійти у світ людей. Легше порозумітися. Тварини роблять (і, можливо, говорять) те, що думають. Так само, як і аутисти. А ще це чудова стимуляція, а ще нагода побувати серед природи, на свіжому повітрі, а ще мій син навчився б піклуватися про когось, відповідати за когось, платити відданістю за відданість. Знаєте історію Темпл Грендін? Отож.

Тому я подумки відправляю свого фантазійного гриваня в сон до мого сина. «А то коник, - сказав би малий, побачивши його. – Пити не хочеш? Цукерку будеш?» І мудрий кінь терпляче почекав би, поки хлопчик невміло вибереться на його холку, а потім притупнув би копитом, дзенькнув підковами й обережно поніс би його зеленими долинами та дзвінкими від птаства перелісками.

Але це була б уже інша історія. Як мінімум – дитяча казка, а може… як знати.