«ПЕРСОНА ТИЖНЯ». КАТЕРИНА ДОУНЕР: «Кінний спорт доступний у будь-якому віці»

26 січня 2022
«ПЕРСОНА ТИЖНЯ». КАТЕРИНА ДОУНЕР: «Кінний спорт доступний у будь-якому віці»

Вона народилася в місті Дніпрі. Ще маленькою дівчинкою Катерина самовіддано та безповоротно полюбила коней, бажаючи присвятити своє життя кінному спорту. Для досягнення своєї дитячої мрії їй знадобилося понад 25 років. Своїм яскравим, успішним прикладом життя Катерина довела, що кінний спорт не має вікових обмежень. Зробивши чудову кар’єру у фінансовій сфері, вона встигла пожити у Великій Британії, Німеччині, США, Португалії, Іспанії, Монако, але найголовніше — вона зв’язала свою долю з кіньми. Сьогодні Катерина — успішний вершник, чудова мама та дружина, професійний кіннотник та, звичайно ж, патріот України. Про те, чому залишається віддана рідній країні, як після падінь впевнено продовжує рухатися вперед, яку мету ставить перед собою в кінному спорті українська вершниця КАТЕРИНА ДОУНЕР розповіла в інтерв’ю прес-службі Всеукраїнської федерації кінного спорту.

— Катерино, можете, будь ласка, згадати момент, коли Ви вперше захотіли пов’язати своє життя з кіньми?

Мрії про коней були зі мною з самого дитинства. Скільки пам’ятаю себе дитиною — мене завжди приваблювали ці чудові створіння. Я дивилася мультфільми про них, малювала їх. Я у всьому бачила виключно силуети коней — у стільцях, швабрах, столах, стінах. (сміється) Звичайно, я просила батьків віддати мене до кінного клубу чи школи, але це було тоді неможливо через відсутність у Дніпрі подібних комплексів. Батьки віддали мене в студію образотворчого мистецтва. Здавалося б, мій «кінний дрім» завершився, але навіть тут усі мої малюнки були присвячені коням: коні на землі, коні в небі — всюди.

Коли мені виповнилося 17 років, ми переїхали з батьками до Лондона у зв’язку з їхнім новим місцем роботи. Пам’ятаю, у перші ж вихідні поїхала до Гайд-парку: знала, що там є заняття з виїздки. Сісти на коня, дізнатися, як «ходити», «рисити» — все це мені здавалося фантастикою... Але тут мене знову очікувало розчарування — для занять потрібні були великі фінанси. Я мала час реалізувати свою мрію, але можливостей виявилося «нуль».

Залежати від фінансів батьків не хотіла. Я пішла працювати, паралельно приділяла дуже багато часу освіті. Спочатку у коледжі, потім в Університеті. Всі гроші, звісно, ​​відкладала на свою мрію. Однак після закінчення Університету отримала дуже престижну роботу у великому інвестиційному банку, і в мене почалася насичена офісна робота з 7:30 й до півночі без вихідних, регулярні відрядження. Я розуміла, що вже маю фінансові можливості, щоб зайнятися кінним спортом, але в мене зовсім не було часу.

— Ви відпустили свою мрію в той момент чи все ж таки продовжували вірити в неї?

Зробивши успішну кар’єру у фінансовій сфері, я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком Джоном /John Downer/ (разом вже 15 років — примітка автора), який сьогодні є моєю головною підтримкою та опорою. У 2014 році ми переїхали в Монако. В нас народилася донька Олександра. Ось тоді, здавалося, я відпустила мрію про коней... Але! Несподівано все обернулося зовсім в інший бік.

Випадково я дізналася, що діти моєї знайомої займаються в кінному клубі, який розташований буквально за 20-30 хвилин їзди від Монако. Я вирішила поїхати, подивитися на тренування діточок, але побачивши коней, звичайно, з’явилося бажання сісти верхи. Тварину звали Ун Тіт Персієз й, до речі, вона була виставлена на продаж. Я сіла верхи... Боже! Як це було важко! В моїх уявленнях їзда на коні виглядала так легко й просто. Я думала, «сів — і поїхав». Ні! Всі професійні вершники виглядають так витончено та невимушено лише зі сторони.

Це велика праця! Я це зрозуміла й подумала, «навіть навчитися базовим навичкам — неймовірно важке завдання...». Вставши з коня, я хотіла сказати: «Дякую, однак це не моє», але з моїх вуст прозвучала зовсім інша фраза: «Я купую цю кобилу».

— Рішуче! Ось так, одним рішенням Ви направили своє життя зовсім в інше русло. Як розгорталися події далі?

На той момент мені було 36 років, доньці — рік й так, можна сказати, розпочався новий етап життя у нашій родині. Я почала займатися кінним спортом. Безумовно, це був 'recreation': ще не професійний спорт, а приємне та корисне проведення часу з кіньми. Але вже за місяць я дуже невдало впала, зламала палець, мені робили дві операції. До речі, тоді вперше сказала чоловікові неправду. Я сказала, що гуляла з собакою, послизнулася й впала. Якби сказала йому правду, що через місяць занять отримала таку серйозну травму, впавши з коня, моя мрія швидко би закінчилася (сміється). Це була страшна травма, але мене нічого не зупинило і не злякало. Одразу після реабілітації повернулася до занять. Я почала займатися вже серйозніше: 5 разів на тиждень. Склала іспити з алюрів, при чому французькою мовою. Мені було дуже цікаво дізнатися «від А до Я» про тіло тварини, здоров’я, терапію. Дуже люблю читати спеціалізовану літературу й в усьому розбиратися.

— На Вашу думку, що потрібно для досягнення успіху в кінному спорті?

Чотири роки тому я спілкувалася з одним відомим титулованим вершником з Англії. Я запитала його про це. Він сказав дуже просту та зрозумілу фразу. «Щоб досягти успіху в кінному спорті, потрібен час, бажання та можливості». Ці слова в моїй голові розклали все по поличках. Вони мотивували мене. Я відчула впевненість в собі, тому зрозуміла, що ці три складові дають рухатися вперед у кінному спорті незалежно від віку вершника.

— Тобто кінний спорт не має вікових обмежень?

— Не має! Я завжди намагаюся довести людям, що людина не повинна «народитися на коні», щоб стати успішним вершником. Щоб займатися кінним спортом все життя, ти не повинен сісти верхи в 4-5 років. Кінний спорт доступний у будь-якому віці! Серед моїх підписників в Instagram (@kat_downer) дуже багато жінок, які раніше займалися видом спорту, потім народили, залишили улюблену справу. Вони мають страх знову сісти верхи. Але коли вони бачать мої пости, читають мою історію, пишуть: «Катя! Велике дякую! Завдяки Вам я знову сіла верхи!», «Завдяки тобі помирилася з чоловіком, тому що нічим не займалася, а ти — справжній мотиватор» — дуже різні, іноді й дивні, бувають повідомлення, але приємно, що іноді мій приклад позитивно впливає на жінок, які любили чи люблять кінний спорт. Я сіла верхи у 36 років. Сьогодні займаюся 6 разів на тиждень з 6-ма кіньми і, безумовно, ймовірність падінь зростає. Так, я падаю, але після цього встаю та продовжую свою роботу. До речі, у соціальних мережах мало хто з вершників публікує свої падіння. Я ж не соромлюся цього. Навпаки! Я хочу показати — ми теж люди. Усім властиво помилятися й падіння — це нормально. (Одне з таких відео Катерини в Instagram: https://www.instagram.com/p/CM2FVpUITKo/ переглянули понад 46 тисяч користувачів!)

— Розкажіть про свого тренера?

Вже шість місяців зі мною працює дуже відомий у світі кінного спорту іспанський фахівець Луїс Астольфі Гусман де Перес (Luis Astolfi Guzman de Perez). Він дуже імпонує мені як тренер і як людина. Ми зійшлися з ним у спільних цілях та напрямку тренувань. Він дуже досвідчений та талановитий наставник. Зараз він працює лише зі мною. Він хоче зробити з мене переможця.

На змаганнях Луїс завжди каже: «Виходячи на арену, ти змагаєшся лише з собою. Ти виконуєш свій план, тому дій виключно по ньому! Ти маєш робити свою роботу з конем, а не думати про суперника. Тільки тоді можна досягти найвищих результатів. Переможеш себе — переможеш усіх». І це справді так! Я захоплююсь його професіоналізмом. Й найголовніше, навіть за цей короткий проміжок спільної роботи ми вже бачимо колосальний прорив! До зустрічі з Луїсом я стрибала 110 см, іноді 120 см й не вигравала, мала лише кілька призових місць. Зараз за останні 6 місяців на національних змаганнях я виграла 35 (!) перших і других місць, на турнірах Sunshine Tour неодноразово входила до трійки переможців. Переконана, що успіх будь-якого спортсмена неможливий без висококласного наставника. Своєю працею тренер робить тебе сильнішим щодня. У Луїсі я бачу всі ці якості та вдячна йому за все.

— Окрім романтики та тренувань, коні вимагають щоденного догляду... Що скажете про це?

Кінь — це велика тварина, але при цьому дуже тендітна. Ти маєш стежити за його ногами, зв'язками, копитами, раціоном харчування. Має бути постійний ретельний та уважний контроль. Моїх коней завжди доглядають лікарі-остеопати, ветеринари. Це особливо важливо після довгих змагань. Тварини потребують масажу, знову ж таки — повної перевірки, відновлення. Дуже ціную моїх кіннотників. Без них нікуди. Мій успіх у кінному спорті — це успіх всієї нашої великої команди.

— Ми вже трохи зачепили на початку інтерв’ю тему падінь. Це неминучий момент у кінному спорті. Як можна впоратися із цим страхом?

Тема падінь — це дійсно окрема тема. Вважаю, що страх є у будь-якому виді спорту, але він різний. Наприклад, коли ти дитина — це один страх, коли дорослий — зовсім інший. Особисто я маю страх не від самого падіння, в швидше від думок про процес реабілітації. Тобто: «А що буде після? Як довго доведеться відновлюватися? Як довго мені не можна буде знову сідати верхи?». В такому плані. Але коли я виходжу на свій виступ, в мене завжди з’являються, як то кажуть, «метелики в животі». Мене переповнює адреналін. Я розумію, це мій час! Це моя хвилина, якою я маю насолодитися. Кінний спорт — це важка справа, але ти або насолоджуєшся, відчуваєш легкість від цього заняття, або взагалі не займаєшся ним. Якщо займатися кінним спортом і постійно мати страх перед виходом в арену, це мазохізм.

Як кажуть, «страх має великі очі». Не треба підігрівати його. Страх можна подолати. Чим частіше ти виступаєш на змаганнях, тим більше в тебе впевненості. Кожне падіння — це урок. Наприклад, іноді після падіння на змаганнях я встаю і кажу своєму чотириногому партнеру: «Дякую! Якщо впала, то погано ввела в поворот. Я проаналізую, зроблю висновки і наступного разу цієї помилки не буде». Я завжди у будь-якій ситуації знаходжу позитив.

— На Вашу думку, хто частіше винен у падіннях — кінь чи людина?

На 99,9% це вина вершника. Якщо відбуваються помилки, то ти погано пояснив, погано підвів тварину. Кінь робить те, що сказала людина. Якщо ми попросили «незрозумілою» для нього мовою, він не зрозуміє завдання.

За 0,1% маю приклад навіть з власного досвіду. У нас є жеребець, йому нещодавно виповнилося 7 років. Й він неабияк цікавиться «дамами». Так от коли ми з ним виходимо на старт, він може втратити увагу. Він може розвернутися вбік, «сказавши» кобилі щось на кшталт: «Доброго дня, гарна леді». Однак навіть у цьому випадку частку провини беру на себе. Тільки я, як вершник, можу і повинна заздалегідь цьому запобігти. Наприклад, тримати дистанцію від інших коней, контролювати наш з ним контакт.

Коні не народжуються із негативними характерами. Вони не мають негативного ДНК. Людина створює їхній характер. Минулого року ми придбали мерина. Він був заляканий, чутливий, весь час ховався. Його зробили таким люди. І ось через рік — це зовсім інший кінь. Ми його повністю перевчили, поставили на ноги. Тепер він спокійний, розкішний партнер. Його звати Наггет.

— Кінь для будь-якого спортсмена в кінному спорті — це член сім’ї, рідна людина ... Якщо Ви продаєте свою тварину, як вдається впоратися з емоціями?

На сьогоднішній день в нас 15 коней і, дійсно, всі вони — члени нашої родини. З чоловіком і донькою ми любимо кожного. Знаємо їхній характер, що кожен із них любить їсти. Є в мене навіть такий кінь, який ходить за мною на фермі всюди, як собачка (посміхається). Усі тварини також дуже люблять Олександру. В нас все гармонійно та по-сімейному. Якби мені сказали продати коня, це був би для мене справжній стрес та непросте випробування. Дякувати Богу, поки що мені не доводилося продавати своїх тварин.

— Ви виступаєте в конкурі. Чому саме цей вид програми?

Подолання перешкод та висота дають мені крила. Це відчуття не можна ні з чим іншим порівняти. «Знімаю капелюх» перед вершниками, які виступають у виїздці. Це дуже важко! Для мене конкур — це я, це мій характер. Я завжди мріяла виступати саме в цьому виді. До того ж, в мене математичний склад розуму: люблю прораховувати всі кроки, аналізувати, як зрізати кут — спланувати весь маршрут. В мене на кожному етапі свої стратегії і коли мені вдається правильно все розрахувати й чисто з’єднатися з конем — це приносить мені велике задоволення.

— Бачите свою доньку в кінному спорті?

Олександра вже їздить верхи. Вона ще не обрала вид програми, але вже доглядає коней: чистить, запускає, годує. Я хочу, щоб вона навчилася всьому, що необхідно знати про догляд за тваринами, а потім вже зробила вибір. Вона має для цього всі можливості, на відміну від мого дитинства... При цьому вона дуже добре навчається у школі, приносить високі оцінки додому.

— Окрім коней приділяєте увагу іншим тваринам?

Із Джоном ми підтримуємо притулки для тварин. Ми займаємося благодійністю. Зокрема, підтримуємо британський благодійний фонд захисту тварин «Блакитний хрест» (The Blue Cross). У Португалії під нашою опікою знаходиться понад 300 собак (Instagram: @coracao100dono). В Іспанії та й в Португалії у нас майже десяток станцій з бездомними котами. Ми з чоловіком регулярно приїжджаємо туди та годуємо їх. Могли б опікуватися бездомними котами і в Монако, але їх тут просто немає. Також є бажання зайнятися подібною доброю справою й в Україні.

— Які цілі ставите у своїй спортивній кар’єрі?

Цілі — найвищі. Я хочу йти до кінця. Тільки вперед і лише вище. З мене сміялися раніше, сміються і зараз за спиною. Що, мовляв, їй 41 рік, а вона падає з коня, ходить із синцями. Але ви знаєте, я оптиміст по життю: завжди в усьому бачу лише позитивне. Навіть у найнеприємніших ситуаціях знайду позитивну сторону. Тож, рухаюся тільки вперед! Йду до нових досягнень з підтримкою та в єдності з моєю чудовою згуртованою командою.

— Багато українських спортсменів, які живуть за кордоном, залишаються відданими Україні. Вас сміливо можна віднести до їхнього складу, адже де б Ви не жили, продовжуєте виступати під українським прапором.

Я дійсно відданий і затятий патріот України. Все своє життя пишалася і пишаюся країною, в якій народилася. Ніколи не переставала любити її. Регулярно стежу за новинами спорту, політики, мистецтва. Проживши у багатьох країнах, чесно скажу, що ніколи не зустрічала таких цілеспрямованих, добродушних, інтелігентних людей, як українці. Пишаюся, що виступаю під українським прапором! До речі, на моїх піджаках на лівому плечі знаходиться емблема українського Ангела Переможця. Коли ми виходимо з партнером на старт, змагальна арена — це для нас «поле бою». Ми виходимо перемагати. Цей символ українського переможця надає мені завжди спортивної сміливості та впевненості.

Прес-служба ВФКС

FaF
DobroDoc
Спонсори та партнери