Мандрівник
Значущою подією, яка сколихнула сонне буття тихого маєтку багатих землевласників братів Молліганів, стало одруження старшого із них, Тома.
Елізабет, його юна дружина, вирізнялася не лише винятковою вродою і жіночою чарівністю, а й лагідною, привітною, веселою вдачею, що дозволила їй майже одразу після прибуття у маєток завоювати серця челяді. Слуги полюбили молоду пані щиро і віддано.
Бувають такі щасливі натури, що легко здобувають загальну приязнь і довіру; до таких рідкісних натур, без сумніву, належала й дружина Тома Моллігана. Її тиха усмішка, лагідний погляд, звернені до кожного, з ким їй випадало забалакати, привертали увагу, і люди мимоволі починали посміхатися їй у відповідь. Бо вона, ця жінка, була наче сонце, що впродовж дня щедро освітлює і зігріває промінням землю і все, що на ній. Що ж стосується Тома, то він у перші місяці після свого одруження аж блищав від щастя і поважної гордості, як виблискує на сонці нова монета чи начищений срібний посуд.
Проте була у маєтку людина, на яку анітрохи не вплинув загальний настрій щастя і радісної вмиротвореності, що віднедавна запанував у обійсті. Мова йде про молодшого з братів, Джона Моллігана.
Як пригадували старіші слуги, Джон ще змалечку був мовчазним і відлюдкуватим. Тепер же, здавалося, він просто-таки зненавидів людське товариство. Цілими днями хлопець пропадав на самоті, полюючи чи їздячи верхи околицями маєтку. Коли ж йому доводилося з’являтися на люди, Джон був похмурим і набурмосеним. Навіть ходив він, високий, ставний молодик, наче старий дідуган - сутулячись і опускаючи очі долу, ніби шукаючи на землі щось. А потім нараз різко випростовувався, схрещуючи на грудях руки та високо задираючи голову, і роззирався довкола з погордою та мовби з притлумленою насмішкою. Годі було вгадати, що коїться на душі у цього понурого юнака, що за таємна пристрасть мордує його і змушує утікати від людей.
Правда ж полягала у тому, що віднедавна Джон зненавидів старшого брата ненавистю затятою і пекучою, яка набагато, устократ, як уявлялося йому самому, переважувала заздрісливу, божевільну ненависть Каїна. І мов насторожена гадюка, лише чекала нагоди напасти і вкусити. О так, він би так само, як і сумнозвісний біблійний братовбивця, хотів би смерті Тома, скільки разів він мріяв про це, уявляв її у деталях! Змальовував в уяві, як сам здіймає на Тома руку, годинами обмірковував, як би можна було здійснити цей злочин і залишитися невикритим – бо у своїх буйних, хворобливих фантазіях чоловік уже давно перейшов ту межу, через яку ще наразі не наважувався переступити у реальності.
І водночас він страшенно боявся, що хто-небудь (байдуже, хто!) здогадається про його приховані почуття і думки. Джону повсякчас видавалося, що дика лють виразно світиться у його погляді, проступає у кожній рисі обличчя. І ця гадка вселяла у нього жах – так, наче він не замислював злочин, а, здійснивши уже його, зі страхом і тремтінням чекав неминучого викриття.
Адже Джон закохався. Ледь побачивши її вперше, хлопець полюбив братову наречену. Ще відтоді все на світі спротивилося йому, нічого не викликало у нього цікавості – нічого, що не стосувалося Елізабет. Щодня, бачачи, як брат забалакує до дружини, як вона закохано споглядає на свого чоловіка, хлопець бліднув від стримуваного гніву і ревнощів. Ці картини безхмарного подружнього щастя були йому нестерпними, здавалося, кололи його душу, мовби розпаленими спицями. Відвертаючись убік, швидко виходячи геть з кімнати у такі миті, Джон почував себе найнещасливішим, найсамотнішим із людей.
Якоїсь із задушливих літніх ночей Джон лежав навзнак на ложі, одягнений, витріщаючись у темряву запаленими очима, відчуваючи, як змикаються всередині нього гадючі зуби. Хлопцеві видавалося, наче його кров раптом загускла, затвердла, і вже не струмує по венах. Ніби вона, кров, перемінилася на жовч, зміїну отруту, що пропікає його груди зсередини. Він лежав довго, не ворушачись, наче труп, і нічні години поволі струмували довкола, одна по одній, легкими хвилями омивали його, - так злегка погойдує потопельника, що сплив на її поверхню, вода спокійної рівнинної ріки.
Прохромити себе кинджалом, подумав хлопець, не ворушачись, вицідити трохи клятої жовчі з тіла – чи не втамує це його біль?!
Нараз він різко підвівся, не в силі більше терпіти цю муку. Запаливши свічку, він вийшов із кімнати, пройшов темним коридором, вислизнув за ворота маєтку.
Ніч була ясною, місячною. Перед очима Джона простягався невиразний довколишній краєвид – поля, темний щетинистий ліс на обрії. Тьмяно біліла при світлі місяця дорога. На цій дорозі, що простягалася вдалину, мов широке лезо меча, прохромлюючи обрій, бовванів силует коня.
«Невже хтось із наших коней вирвався зі стайні?» - зчудувався хлопець. Він швидко попрямував просто до нього. Але, ні, цей утікач точно був не з їхніх стаєнь, хіба, може, належав комусь із сусідів. Розмірковуючи, чий би він міг бути, Джон приступив просто до нього. Кінь стояв непорушно, не виявляючи тривоги.
Хлопець нараз здригнувся, мов від холоду. Довколишній краєвид, бачений тисячі разів, щодня, раптом видався якимось примарним, як це буває уві сні, коли бачиш начебто добре знайомі, впізнавані речі, але водночас вони геть не такі, як завжди. Зненацька у пам’яті спливли оповіді селян, з яких чоловік завжди підсміхався, вважаючи безглуздою вигадкою. Розповіді про дивовижного коня-перевертня, якого буцімто можна зустріти вночі у полі чи біля річки. Начебто в подобі цього коня вічно блукає світом душа жорстоко вбитого чи то злодія, чи то розбійника. І якщо якийсь необачний сміливець пробує його осідлати, демонічний кінь зривається з місця і мчить у безвість, мов навіжений, доки не скине вершника-невдаху просто в болото чи в річку. Селяни пліткували, що пекельний огир уміє навіть набувати людської подоби.
Може, оце і перед ним і є той коник?..
Хлопець посміхнувся, широко, радісно, відчувши приплив шаленої відваги. Вдихнувши на повні груди, підійшов він до таємничого огиря, торкнувся рукою кінської шиї, погладив по гриві.
Кінь, чий би він не був, проте, мав доволі лагідну вдачу. Без опору дозволив привести себе до обійстя і навіть замкнути у стайні.
Пізніше, оглянувши свою знахідку при денному світлі, хлопець зрозумів, що він дуже добре зробив, привівши його – кінь був чудовим, красень сірої масті з тонкою прямою шиєю, глибокою грудною кліткою, рельєфною мускулатурою, а на його кінцівках виразно проступали сухожилля. Особливо привертали увагу очі жеребця – напрочуд виразні, з проникливим, цілком людським поглядом. Здавалося, кінь от-от розтулить губи і заговорить. Часом, дивлячись на нього, Джон відчував внутрішнє тремтіння.
Усі ж розпитування сусідів про те, чи не втік, бува, у когось із маєтку жеребець, так ні до чого не призвели. Ніхто не признавався до пропажі, тож Джон із чистим сумлінням залишив коня собі.
О, це була справжня знахідка, скарб, що звалився буквально з неба! Кінь був набагато прудкіший за будь-якого із їхніх коней, і з легкістю долав стрибком значно більшу відстань, ніж це можна було уявити! Джон із задоволенням гарцював подвір’ям на своєму скакуні. Том, що любив гарних коней ще більше, ніж його брат, супроводжував вершника заздрісним поглядом.
Джон невимовно тішився, помічаючи, що брат не може відвести очей від чудового коня. Й Елізабет… Вона теж на нього дивилася.
Та вихваляння новим конем розважало хлопця недовго. За кілька днів Джон знову поринув у звичну озлоблену задуму.
Одного паркого сірого передгрозового ранку, коли небо, здавалося, вхопило землю за горлянку і тисне згори коліном у груди, додушуючи, Джон зайшов у стайню – він сам, не довіряючи нікому, доглядав за своїм улюбленцем, чистив його і годував. Несподівано слідом у стайню увійшов той, з ким хлопець зараз хотів би здибатися менш за все на світі – його старший брат.
Том завів балачку про те, чи не продав би молодший йому свого коня. Він готовий щедро заплатити, не торгуючись. Ні, не продам, коротко огризнувся Джон, не дивлячись на брата. Та той далі вмовляв, канючачи, – він заплатить подвійну ціну, дуже вже йому припав до серця отой кінь. Роздосадуваний братовою непоступливістю, Том врешті бовкнув:
- Я б так хотів проїхатися верхи на твоєму скакуні!
Раптом Джон різко повернувся до брата всім тілом, і глухим від злості голосом, без тіні жарту, відповів:
- А я б хотів проїхатися верхи на твоїй жінці!
На мить обоє завмерли, прикипівши поглядами один до одного. А тоді розчервонілий Том накинувся на співрозмовника з кулаками. Той тільки того і чекав – і заходився гамселити ненависного брата у відповідь з нечуваною люттю й жорстокістю. Важкі Джонові кулаки молотили Тома по грудях, животу, голові. Зрештою, він звалив того із ніг і почав лупцювати ногами.
Нараз у голові оскаженілого Джона шибнула думка – ще трохи, і він таки заб’є брата до смерті. Важко переводячи подих, він завмер над розпростертим на землі, розтерзаним братовим тілом, - страшний, скривавлений, з роздертою на грудях сорочкою. Том лише глухо стогнав.
Відступивши від Тома, нітрохи не турбуючись його станом, Джон вийшов зі стайні, торкаючись затерплою тремтячою рукою розбитого обличчя. Глипнув вдалину, туди, де простягалася, розрізаючи навпіл поля, дорога. Наче довгий міст – між його минулим життям, яке оце щойно закінчилося, і його майбутнім. Адже вороття йому немає, після того, що трапилося, вони із Томом не зможуть жити під одним дахом.
Що ж, гаразд, він рушить сьогодні, зараз же, не гаючись. Осідлає улюбленого коня – і в путь! Перед внутрішнім зором Джона замість насупленого неба спливло обличчя Елізабет, і горло стисло, а очі запекли від сліз. Він не соромився цих сліз, адже ніхто його не бачить. Він плакав не криючись, бо у цю мить подумки прощався із коханою назавжди. Хлопець гірко пожалкував, що жінка, яку він любить, ніколи не довідається про це. Не розтуляючи розбитих губів, із яких сочилася кров, він зізнавався у коханні, говорив найпалкіші, найпристрасніші слова, які і думати не смів вимовити вголос, відкривав серце перед уявною Елізабет.
Мов у відповідь, у небі зблиснуло, і над головою глумливо розреготався грім.
За наступні двадцять років маєток Молліганів зазнав чималих змін. Та й інші люди жили тут тепер, - хтось зі старих слуг помер, натомість в обійсті з’явилися нові. Давала лад усьому вдова господаря, Елізабет.
Саме вона і угледіла першою здалеку крихітну постать чоловіка, що прямував дорогою до їхнього обійстя. Це повертався додому той, хто зник безвісти багато років тому, кого давно вже вважали загиблим. Джон, молодший брат її покійного чоловіка.
Він страшенно змінився за ці роки. Тепер перед нею на порозі дому стояв не похмурий юнак, а кремезний чоловік із різким суворим обличчям воїна і припорошеним сивиною волоссям. Людина мандрів, як він сам себе називав. Той, хто роками не мав домівки, а без кінця блукав із однієї місцини в іншу, служив вояком- найманцем, бачив чимало різного, навіть такого, чого краще б не бачити ніколи, проте звик до бродячого життя і вже не може уявити собі якесь інше.
- А як помер мій брат? – запитав він трохи згодом.
Елізабет відповіла, що Тома погубила одна з найдужчих у його житті пристрастей – любов до їзди верхи. Бідолаха зламав собі шию, упавши з коня.
- Любов до коней не довела до добра нікого з цієї родини, - тихо буркнув Джон собі під носа. Так тихо, що жінка його не почула.
Раптом чоловік знову заговорив – швидко, голосно, із запалом справжньої пристрасті. Упавши на коліна перед вдовою брата, він заявив, що любить її, любив завжди, що жити не може без неї.
Минуло півроку після того, як Джон та Елізабет побралися.
Якось, переповідаючи дружині щось цікаве, побачене в далекому краю, Джон раптом, перебивши себе, вигукнув:
- І все-таки щодня я уявляв той день, коли повернуся. Ти завжди ніби стояла у мене перед очима – у тій світлій сукні, у якій я вперше побачив тебе на порозі нашого дому. Хоча, люба, - додав він поспішно, притуляючи до губів жінчину долоню, - тобі личить будь-який убір, навіть жалоба.
Елізабет голосно розсміялася.
Чоловіче, та хіба ж ти побачив мене вперше в цьому домі!..Так, - кивнув головою Джон. – Саме тут. І знаєш що, кохана… Уже прийшла, на жаль, пора мені в дечому тобі зізнатися. Ходімо зі мною.
Голос його прозвучав так твердо і владно, що жінка не посміла заперечити. Мовчки вона підвелася, не питаючи, куди і навіщо вони ідуть. Міцно узявши Елізабет за руку, наче вона могла вирватися і втекти, Джон вивів її з покою. Разом вони спустилися кам’яними сходами і вийшли з будівлі надвір. Там її чоловік на хвилину відпустив її і подався кудись убік за будинок. Та швидко повернувся, несучи щось у руках. Лопату.
Ходімо, - коротко кинув він. Мовби у владі чар, жінка покірно подалася слідом.
Вони швидко ішли по дорозі. Тій самій, що нею Джон вирушив у мандри багато років тому. У смертельній тривозі і переляку, що змушував її тремтіти, ніби в лихоманці, проте міцно скував уста, Елізабет не зводила погляду з чоловікового обличчя.
Нарешті ліс виріс просто перед ними, густий, непроникний. Високі дерева стояли рядами, наїжені гіллям, мов озброєне військо. Тут, на узліссі, обабіч дороги, Джон зупинився і, ніби зорієнтувавшись за відомими лише йому знаками, почав копати яму біля одного з дерев. Він вимахував лопатою з нелюдською завзятістю і спритністю; здавалося, чоловіком оволодів злий дух. Елізабет стояла, притулившись до стовбура, і мовчки спостерігала за ним.
Викопавши чималу яму, Джон спритно і легко вистрибнув із неї і підвів дружину до її краю.
Ось, глянь! – наказав він.
На дні ями білів людський кістяк. Череп було проламано – невідомого небіжчика, якого пізніше закопали тут, вбили, проламавши йому голову.
Молодший із роду Молліганів не вирізнявся чеснотами. Бодай одну із заповідей він порушив: пожадав того, що належить ближньому… Та все одно, чесно кажучи, отой дурний хлопець заслужив на те, щоб бути похованим у родинному цвинтарі, поруч із могилами предків. Але довелося йому лежати у ямі серед лісу, неоплаканим, у неосвяченій землі.
Так, кохана, я насправді не Джон – хлопця я убив двадцять років тому, скинувши на землю з сідла і проламавши йому голову копитом. Його подорож завершилася першого ж дня. Набувши людської подоби, я затяг його в ліс і закопав… Чекай, не сахайся… Тобі нікуди тікати, та й не потрібно. Бочиш, я не збрехав – я справді полюбив тебе з першого погляду. І побачивши, вже не зміг забути, бо, де б не блукав, серце однаково тягло мене назад, сюди.
Тож я мусив повернутися. Набути людської подоби заради тебе. Проте ми не можемо жити разом і зістарітися вкупі – мені не дозволено бути людиною занадто довго.
Але, якщо я не володітиму більше тобою тілесно, я заберу з собою твою душу.
Жодна людина не почула пронизливого тонкого скрику, що пролунав серед лісової гущавини. Ніхто не зауважив і дивовижної прояви – сірого скакуна, який повагом виступив з узлісся на дорогу. За хвилю застукотіли по дорозі копита коня, що помчав учвал до обрію.
Сили небесні чи пекельні прирекли його на нескінченні мандри. Наче вода для риби, подорож була для нього рідною стихією. Часом він зупинявся на шляху, перепочивав, як зробив оце нещодавно. Проте завжди ненадовго. А чи буде колись край цим блуканням? Хіба тоді, коли настане Страшний суд і все живе зникне, зітреться на порох?
Сам він не знав цього. Він же був лише конем-перевертнем, збирачем людських душ, а не всевідаючим пророком.
Мандрівник
Значущою подією, яка сколихнула сонне буття тихого маєтку багатих землевласників братів Молліганів, стало одруження старшого із них, Тома.
Елізабет, його юна дружина, вирізнялася не лише винятковою вродою і жіночою чарівністю, а й лагідною, привітною, веселою вдачею, що дозволила їй майже одразу після прибуття у маєток завоювати серця челяді. Слуги полюбили молоду пані щиро і віддано.
Бувають такі щасливі натури, що легко здобувають загальну приязнь і довіру; до таких рідкісних натур, без сумніву, належала й дружина Тома Моллігана. Її тиха усмішка, лагідний погляд, звернені до кожного, з ким їй випадало забалакати, привертали увагу, і люди мимоволі починали посміхатися їй у відповідь. Бо вона, ця жінка, була наче сонце, що впродовж дня щедро освітлює і зігріває промінням землю і все, що на ній. Що ж стосується Тома, то він у перші місяці після свого одруження аж блищав від щастя і поважної гордості, як виблискує на сонці нова монета чи начищений срібний посуд.
Проте була у маєтку людина, на яку анітрохи не вплинув загальний настрій щастя і радісної вмиротвореності, що віднедавна запанував у обійсті. Мова йде про молодшого з братів, Джона Моллігана.
Як пригадували старіші слуги, Джон ще змалечку був мовчазним і відлюдкуватим. Тепер же, здавалося, він просто-таки зненавидів людське товариство. Цілими днями хлопець пропадав на самоті, полюючи чи їздячи верхи околицями маєтку. Коли ж йому доводилося з’являтися на люди, Джон був похмурим і набурмосеним. Навіть ходив він, високий, ставний молодик, наче старий дідуган - сутулячись і опускаючи очі долу, ніби шукаючи на землі щось. А потім нараз різко випростовувався, схрещуючи на грудях руки та високо задираючи голову, і роззирався довкола з погордою та мовби з притлумленою насмішкою. Годі було вгадати, що коїться на душі у цього понурого юнака, що за таємна пристрасть мордує його і змушує утікати від людей.
Правда ж полягала у тому, що віднедавна Джон зненавидів старшого брата ненавистю затятою і пекучою, яка набагато, устократ, як уявлялося йому самому, переважувала заздрісливу, божевільну ненависть Каїна. І мов насторожена гадюка, лише чекала нагоди напасти і вкусити. О так, він би так само, як і сумнозвісний біблійний братовбивця, хотів би смерті Тома, скільки разів він мріяв про це, уявляв її у деталях! Змальовував в уяві, як сам здіймає на Тома руку, годинами обмірковував, як би можна було здійснити цей злочин і залишитися невикритим – бо у своїх буйних, хворобливих фантазіях чоловік уже давно перейшов ту межу, через яку ще наразі не наважувався переступити у реальності.
І водночас він страшенно боявся, що хто-небудь (байдуже, хто!) здогадається про його приховані почуття і думки. Джону повсякчас видавалося, що дика лють виразно світиться у його погляді, проступає у кожній рисі обличчя. І ця гадка вселяла у нього жах – так, наче він не замислював злочин, а, здійснивши уже його, зі страхом і тремтінням чекав неминучого викриття.
Адже Джон закохався. Ледь побачивши її вперше, хлопець полюбив братову наречену. Ще відтоді все на світі спротивилося йому, нічого не викликало у нього цікавості – нічого, що не стосувалося Елізабет. Щодня, бачачи, як брат забалакує до дружини, як вона закохано споглядає на свого чоловіка, хлопець бліднув від стримуваного гніву і ревнощів. Ці картини безхмарного подружнього щастя були йому нестерпними, здавалося, кололи його душу, мовби розпаленими спицями. Відвертаючись убік, швидко виходячи геть з кімнати у такі миті, Джон почував себе найнещасливішим, найсамотнішим із людей.
Якоїсь із задушливих літніх ночей Джон лежав навзнак на ложі, одягнений, витріщаючись у темряву запаленими очима, відчуваючи, як змикаються всередині нього гадючі зуби. Хлопцеві видавалося, наче його кров раптом загускла, затвердла, і вже не струмує по венах. Ніби вона, кров, перемінилася на жовч, зміїну отруту, що пропікає його груди зсередини. Він лежав довго, не ворушачись, наче труп, і нічні години поволі струмували довкола, одна по одній, легкими хвилями омивали його, - так злегка погойдує потопельника, що сплив на її поверхню, вода спокійної рівнинної ріки.
Прохромити себе кинджалом, подумав хлопець, не ворушачись, вицідити трохи клятої жовчі з тіла – чи не втамує це його біль?!
Нараз він різко підвівся, не в силі більше терпіти цю муку. Запаливши свічку, він вийшов із кімнати, пройшов темним коридором, вислизнув за ворота маєтку.
Ніч була ясною, місячною. Перед очима Джона простягався невиразний довколишній краєвид – поля, темний щетинистий ліс на обрії. Тьмяно біліла при світлі місяця дорога. На цій дорозі, що простягалася вдалину, мов широке лезо меча, прохромлюючи обрій, бовванів силует коня.
«Невже хтось із наших коней вирвався зі стайні?» - зчудувався хлопець. Він швидко попрямував просто до нього. Але, ні, цей утікач точно був не з їхніх стаєнь, хіба, може, належав комусь із сусідів. Розмірковуючи, чий би він міг бути, Джон приступив просто до нього. Кінь стояв непорушно, не виявляючи тривоги.
Хлопець нараз здригнувся, мов від холоду. Довколишній краєвид, бачений тисячі разів, щодня, раптом видався якимось примарним, як це буває уві сні, коли бачиш начебто добре знайомі, впізнавані речі, але водночас вони геть не такі, як завжди. Зненацька у пам’яті спливли оповіді селян, з яких чоловік завжди підсміхався, вважаючи безглуздою вигадкою. Розповіді про дивовижного коня-перевертня, якого буцімто можна зустріти вночі у полі чи біля річки. Начебто в подобі цього коня вічно блукає світом душа жорстоко вбитого чи то злодія, чи то розбійника. І якщо якийсь необачний сміливець пробує його осідлати, демонічний кінь зривається з місця і мчить у безвість, мов навіжений, доки не скине вершника-невдаху просто в болото чи в річку. Селяни пліткували, що пекельний огир уміє навіть набувати людської подоби.
Може, оце і перед ним і є той коник?..
Хлопець посміхнувся, широко, радісно, відчувши приплив шаленої відваги. Вдихнувши на повні груди, підійшов він до таємничого огиря, торкнувся рукою кінської шиї, погладив по гриві.
Кінь, чий би він не був, проте, мав доволі лагідну вдачу. Без опору дозволив привести себе до обійстя і навіть замкнути у стайні.
Пізніше, оглянувши свою знахідку при денному світлі, хлопець зрозумів, що він дуже добре зробив, привівши його – кінь був чудовим, красень сірої масті з тонкою прямою шиєю, глибокою грудною кліткою, рельєфною мускулатурою, а на його кінцівках виразно проступали сухожилля. Особливо привертали увагу очі жеребця – напрочуд виразні, з проникливим, цілком людським поглядом. Здавалося, кінь от-от розтулить губи і заговорить. Часом, дивлячись на нього, Джон відчував внутрішнє тремтіння.
Усі ж розпитування сусідів про те, чи не втік, бува, у когось із маєтку жеребець, так ні до чого не призвели. Ніхто не признавався до пропажі, тож Джон із чистим сумлінням залишив коня собі.
О, це була справжня знахідка, скарб, що звалився буквально з неба! Кінь був набагато прудкіший за будь-якого із їхніх коней, і з легкістю долав стрибком значно більшу відстань, ніж це можна було уявити! Джон із задоволенням гарцював подвір’ям на своєму скакуні. Том, що любив гарних коней ще більше, ніж його брат, супроводжував вершника заздрісним поглядом.
Джон невимовно тішився, помічаючи, що брат не може відвести очей від чудового коня. Й Елізабет… Вона теж на нього дивилася.
Та вихваляння новим конем розважало хлопця недовго. За кілька днів Джон знову поринув у звичну озлоблену задуму.
Одного паркого сірого передгрозового ранку, коли небо, здавалося, вхопило землю за горлянку і тисне згори коліном у груди, додушуючи, Джон зайшов у стайню – він сам, не довіряючи нікому, доглядав за своїм улюбленцем, чистив його і годував. Несподівано слідом у стайню увійшов той, з ким хлопець зараз хотів би здибатися менш за все на світі – його старший брат.
Том завів балачку про те, чи не продав би молодший йому свого коня. Він готовий щедро заплатити, не торгуючись. Ні, не продам, коротко огризнувся Джон, не дивлячись на брата. Та той далі вмовляв, канючачи, – він заплатить подвійну ціну, дуже вже йому припав до серця отой кінь. Роздосадуваний братовою непоступливістю, Том врешті бовкнув:
- Я б так хотів проїхатися верхи на твоєму скакуні!
Раптом Джон різко повернувся до брата всім тілом, і глухим від злості голосом, без тіні жарту, відповів:
- А я б хотів проїхатися верхи на твоїй жінці!
На мить обоє завмерли, прикипівши поглядами один до одного. А тоді розчервонілий Том накинувся на співрозмовника з кулаками. Той тільки того і чекав – і заходився гамселити ненависного брата у відповідь з нечуваною люттю й жорстокістю. Важкі Джонові кулаки молотили Тома по грудях, животу, голові. Зрештою, він звалив того із ніг і почав лупцювати ногами.
Нараз у голові оскаженілого Джона шибнула думка – ще трохи, і він таки заб’є брата до смерті. Важко переводячи подих, він завмер над розпростертим на землі, розтерзаним братовим тілом, - страшний, скривавлений, з роздертою на грудях сорочкою. Том лише глухо стогнав.
Відступивши від Тома, нітрохи не турбуючись його станом, Джон вийшов зі стайні, торкаючись затерплою тремтячою рукою розбитого обличчя. Глипнув вдалину, туди, де простягалася, розрізаючи навпіл поля, дорога. Наче довгий міст – між його минулим життям, яке оце щойно закінчилося, і його майбутнім. Адже вороття йому немає, після того, що трапилося, вони із Томом не зможуть жити під одним дахом.
Що ж, гаразд, він рушить сьогодні, зараз же, не гаючись. Осідлає улюбленого коня – і в путь! Перед внутрішнім зором Джона замість насупленого неба спливло обличчя Елізабет, і горло стисло, а очі запекли від сліз. Він не соромився цих сліз, адже ніхто його не бачить. Він плакав не криючись, бо у цю мить подумки прощався із коханою назавжди. Хлопець гірко пожалкував, що жінка, яку він любить, ніколи не довідається про це. Не розтуляючи розбитих губів, із яких сочилася кров, він зізнавався у коханні, говорив найпалкіші, найпристрасніші слова, які і думати не смів вимовити вголос, відкривав серце перед уявною Елізабет.
Мов у відповідь, у небі зблиснуло, і над головою глумливо розреготався грім.
За наступні двадцять років маєток Молліганів зазнав чималих змін. Та й інші люди жили тут тепер, - хтось зі старих слуг помер, натомість в обійсті з’явилися нові. Давала лад усьому вдова господаря, Елізабет.
Саме вона і угледіла першою здалеку крихітну постать чоловіка, що прямував дорогою до їхнього обійстя. Це повертався додому той, хто зник безвісти багато років тому, кого давно вже вважали загиблим. Джон, молодший брат її покійного чоловіка.
Він страшенно змінився за ці роки. Тепер перед нею на порозі дому стояв не похмурий юнак, а кремезний чоловік із різким суворим обличчям воїна і припорошеним сивиною волоссям. Людина мандрів, як він сам себе називав. Той, хто роками не мав домівки, а без кінця блукав із однієї місцини в іншу, служив вояком- найманцем, бачив чимало різного, навіть такого, чого краще б не бачити ніколи, проте звик до бродячого життя і вже не може уявити собі якесь інше.
- А як помер мій брат? – запитав він трохи згодом.
Елізабет відповіла, що Тома погубила одна з найдужчих у його житті пристрастей – любов до їзди верхи. Бідолаха зламав собі шию, упавши з коня.
- Любов до коней не довела до добра нікого з цієї родини, - тихо буркнув Джон собі під носа. Так тихо, що жінка його не почула.
Раптом чоловік знову заговорив – швидко, голосно, із запалом справжньої пристрасті. Упавши на коліна перед вдовою брата, він заявив, що любить її, любив завжди, що жити не може без неї.
Минуло півроку після того, як Джон та Елізабет побралися.
Якось, переповідаючи дружині щось цікаве, побачене в далекому краю, Джон раптом, перебивши себе, вигукнув:
- І все-таки щодня я уявляв той день, коли повернуся. Ти завжди ніби стояла у мене перед очима – у тій світлій сукні, у якій я вперше побачив тебе на порозі нашого дому. Хоча, люба, - додав він поспішно, притуляючи до губів жінчину долоню, - тобі личить будь-який убір, навіть жалоба.
Елізабет голосно розсміялася.
Чоловіче, та хіба ж ти побачив мене вперше в цьому домі!..Так, - кивнув головою Джон. – Саме тут. І знаєш що, кохана… Уже прийшла, на жаль, пора мені в дечому тобі зізнатися. Ходімо зі мною.
Голос його прозвучав так твердо і владно, що жінка не посміла заперечити. Мовчки вона підвелася, не питаючи, куди і навіщо вони ідуть. Міцно узявши Елізабет за руку, наче вона могла вирватися і втекти, Джон вивів її з покою. Разом вони спустилися кам’яними сходами і вийшли з будівлі надвір. Там її чоловік на хвилину відпустив її і подався кудись убік за будинок. Та швидко повернувся, несучи щось у руках. Лопату.
Ходімо, - коротко кинув він. Мовби у владі чар, жінка покірно подалася слідом.
Вони швидко ішли по дорозі. Тій самій, що нею Джон вирушив у мандри багато років тому. У смертельній тривозі і переляку, що змушував її тремтіти, ніби в лихоманці, проте міцно скував уста, Елізабет не зводила погляду з чоловікового обличчя.
Нарешті ліс виріс просто перед ними, густий, непроникний. Високі дерева стояли рядами, наїжені гіллям, мов озброєне військо. Тут, на узліссі, обабіч дороги, Джон зупинився і, ніби зорієнтувавшись за відомими лише йому знаками, почав копати яму біля одного з дерев. Він вимахував лопатою з нелюдською завзятістю і спритністю; здавалося, чоловіком оволодів злий дух. Елізабет стояла, притулившись до стовбура, і мовчки спостерігала за ним.
Викопавши чималу яму, Джон спритно і легко вистрибнув із неї і підвів дружину до її краю.
Ось, глянь! – наказав він.
На дні ями білів людський кістяк. Череп було проламано – невідомого небіжчика, якого пізніше закопали тут, вбили, проламавши йому голову.
Молодший із роду Молліганів не вирізнявся чеснотами. Бодай одну із заповідей він порушив: пожадав того, що належить ближньому… Та все одно, чесно кажучи, отой дурний хлопець заслужив на те, щоб бути похованим у родинному цвинтарі, поруч із могилами предків. Але довелося йому лежати у ямі серед лісу, неоплаканим, у неосвяченій землі.
Так, кохана, я насправді не Джон – хлопця я убив двадцять років тому, скинувши на землю з сідла і проламавши йому голову копитом. Його подорож завершилася першого ж дня. Набувши людської подоби, я затяг його в ліс і закопав… Чекай, не сахайся… Тобі нікуди тікати, та й не потрібно. Бочиш, я не збрехав – я справді полюбив тебе з першого погляду. І побачивши, вже не зміг забути, бо, де б не блукав, серце однаково тягло мене назад, сюди.
Тож я мусив повернутися. Набути людської подоби заради тебе. Проте ми не можемо жити разом і зістарітися вкупі – мені не дозволено бути людиною занадто довго.
Але, якщо я не володітиму більше тобою тілесно, я заберу з собою твою душу.
Жодна людина не почула пронизливого тонкого скрику, що пролунав серед лісової гущавини. Ніхто не зауважив і дивовижної прояви – сірого скакуна, який повагом виступив з узлісся на дорогу. За хвилю застукотіли по дорозі копита коня, що помчав учвал до обрію.
Сили небесні чи пекельні прирекли його на нескінченні мандри. Наче вода для риби, подорож була для нього рідною стихією. Часом він зупинявся на шляху, перепочивав, як зробив оце нещодавно. Проте завжди ненадовго. А чи буде колись край цим блуканням? Хіба тоді, коли настане Страшний суд і все живе зникне, зітреться на порох?
Сам він не знав цього. Він же був лише конем-перевертнем, збирачем людських душ, а не всевідаючим пророком.
